Майор Родіон Кудряшов: "У сучасному війську потрібно спиратися не на кількість, топорні накази та статутні рішення з минулого, а на якість"

Уже на початку 2014 року він добровільно вступив до лав "Азову", що на той час тільки формувався. Поступово піднімався кар’єрними сходами. Нині є заступником командира 3-ї окремої штурмової бригади — одного із найуспішніших підрозділів ЗСУ. Ми поговорили із Родіоном про його військовий шлях та нагальні проблеми, які є в українському війську.

- Чому ти вирішив піти воювати?

- До початку 2014 року більша частина населення України негативно ставилася до армії. Зокрема і я. Відіграли свою роль всі ці популярні дискредитаційні історії про "дідівщину", про те, що туди йдуть ті, хто не вступив до вищих навчальних закладів, та про погане забезпечення. На мою думку, вони відвернули чималу кількість молоді від участі у Збройних Силах та силових структурах. Ці напрямки сильно просіли саме через відсутність вмотивованих людей. А коли почалася Антитерористична операція, саме такі пішли добровільно без мобілізації. Вони завдяки своїм ідейним переконанням змогли вивести нашу армію на інший рівень і продовжують це робити по сьогодні. Так, зараз вона не є на сто відсотків привабливою, не наповну такою, як я б хотів її бачити. Але вона набагато краща та потужніша, аніж до війни.

- Твій дідусь – підполковник радянської армії. Ти говорив з ним про Другу світову війну? Чи згадуєш ці розмови нині на фронті? Порівнюєш?

- Так, я дуже багато спілкувався із дідусем про Другу світову війну. Я запитував про його бойовий шлях, про те, як він прийшов до війська, як відчував себе там, які у нього в житті були проблеми та перемоги. Мені по сьогоднішній день запам’яталося те, що він говорив: "Війна — це погано. Будь-який військовий, який пережив таке пекло, робитиме все, щоб вона не повторилася". Я ходив на могили невідомих солдатів, клав квіти і думав, що треба докласти усіх зусиль, щоб уникнути війни, але якщо вона спіткає, то викластися по максимуму, щоб перемогти.

- Війна нас таки спіткала на початку 2014-го. Ти пішов воювати, хоча тобі був лише 21 рік. З якими думками та відчуттями йшов?

- Основним було саме загострене відчуття справедливості. Я бачив багато несправедливих речей і того, що виставляло нас, українців, у негативному світлі. Мене бентежили кроки та заяви сепаратистської влади так званих "Луганської та Донецької народних республік". Спостерігав, як такі настрої поширювалися і в моєму рідному місті Дніпрі. Дуже хотів уникнути цього всього. Саме це спонукало стати добровольцем та піти на захист свого рідного дому, міста та країни.

- Ти мені в інтерв’ю розказував, що обрав "Азов", тому що тут рекрутингова система працювала краще за інші: була спрощена процедура, яка потребувала меншої кількості документів. Вистачало лише бажання. На той час це ще був підрозділ "чорних чоловічків" розміром із ротну тактичну групу…

- Хочу вкотре наголосити, що це була молода команда, яка мала нові ідеї, зокрема у питаннях рекрутингу, планування, управління майбутнім складом бойової частини. Саме така сучасна та гнучка система мене й привабила. Тому пішов саме в "Азов", який, справді, на той час був ще підрозділом "чорних чоловічків", а потім еволюціонував. Ця структура згодом сильно розрослася. Хотів би відзначити, що саме перші добровольчі підрозділи зараз є фундаментом Збройних Сил України та силового супротиву терористам з російської федерації. Саме завдяки добровольцям сьогодні ми маємо, як мінімум, три досить потужні та найбоєздатніші підрозділи країни. Це бригада Нацгвардії "Азов", підрозділ ГУР МО "Кракен" та Третя штурмова.

- Чого головного ти тоді навчився в "Азові"?

- Що не існує нічого неможливого. Побачив, що формула успіху така: 25 відсотків досвіду, ще 25 – бажання, 10 – везіння та фарту, а основними тут є вмотивованість та розуміння того, що ти робиш. Тобто бачення мети та подолання перешкод на шляху до її досягнення. Саме цьому мене навчив військовий колектив "Азову". Цей досвід ми зараз передаємо новоприбулим бійцям, майбутнім офіцерам. Я хочу, щоб ці всі ідеї сформувалися в певні концепцію, ідеологію та традиції, які дуже потрібні нашому війську.

- Саме в "Азові" ти почав підніматися кар’єрними сходами - виріс до командира розвідроти батальйону. Після того перебував у запасі, а на початку повномасштабного вторгнення очолив батальйон ТрО. Згодом опинився у Третій штурмовій. Як перейшов сюди та став заступником командира?

- На початку повномасштабного вторгнення чимало наших офіцерів, які знаходилися в запасі, перебували в громадських організаціях, зокрема у Цивільному корпусі "Азов", який я очолював, і зустріли вторгнення на своїх робочих місцях. Усім надійшла команда формувати свої загони, щоб після стабілізації ситуації збиратися у більш потужні військові "кулаки" та працювати разом. Я тоді перебував у Дніпрі. У перший же день широкомасштабного вторгнення заповнив увесь штатний розпис батальйону територіального спецпризначення, який мені ввірили, щоб я в екстреному порядку сформував підрозділи, розгортав оборону в Дніпропетровській області та переходив до оборони й виконання майбутніх задач. Я їх брав на себе добровільно, проявляючи ініціативу. Приходив до обладержадміністрації та спілкувався із військовими, які тоді очолювали об’єднані командування ТрО та Сухопутних військ. Вони на той час були розгублені, не знали, що робити. Зараз про це можна говорити відверто, без замовчування. Я вважаю, що треба озвучувати цю правду. Так от, багато моїх побратимів, які знаходилися у громадській організації ЦК "Азов", почали формувати підрозділи. Після цього Андрій Білецький, який очолював один з найбільших підрозділів – ССО "Азов-Київ" звернувся з ініціативою до президента і тодішнього Головнокомандувача, щоб нам надали змогу реалізувати щось потужніше в рамках Сухопутних військ. Її зустріли позитивно. Від цих керівників була надрукована директива про утворення Третьої штурмової бригади, яка формально мала бути створена на базі таких підрозділів, як ССО "Азов-Київ", батальйон Територіальної оборони 98-ї бригади, який я очолював, батальйон ТрО міста Полтави та інші. Це стало першим кроком у зібранні нової частини. Два місяці було злагодження на полігоні, а тоді – виконання бойових задач у формації бригади на Херсонщині під час нашого масштабного контрнаступу та звільнення Херсону, в якому брала участь батальйонно-тактична група Третьої окремої штурмової бригади. Так почався її бойовий шлях. Безпосередньо я спочатку став командиром оперативного відділу, який повністю відповідав за виконання бойових задач, потім вже — заступником командира Третьої окремої штурмової бригади.

- Чи є у тебе власні "рецепти", як правильно взаємодіяти з бійцями? Часто чую від командирів, що головне – знайти підхід та вміти правильно вибудовувати комунікацію. Маєш "секрет успіху"?

- Потрібно підтягувати до відповідальних посад саме вмотивованих людей, які можуть відповідати за свої слова, команди, вказівки і, найголовніше, мають досвід – щоб було бачення, як реалізовувати задачі.

Одним із основних "рецептів" вдалого виконання завдання, справді, є комунікація. Щоб її налагодити, в колективі мають бути дружні та побратимські відносини – такий мікроклімат. Для цього командування повинно зробити чимало кроків. Одним із основних тут є рівне ставлення у форматі субординації між офіцером і солдатом. Радянська система управління декларує старі методи організації військових колективів. Цей спадок після розпаду СРСР ми забрали в ЗСУ. А досвід гарної рівної побратимської комунікації відтворився лише на початку АТО під час вливання добровольців та ініціативних людей, які ніколи раніше не були в армії. Тож із секретів – всередині нічого складного, але процес потребує безпосередньої участі командирів. Має бути здорова комунікація, яка допомагає і дозволяє військовослужбовцю зрозуміти, що від нього потрібно, які є ризики, що робиться для того, щоб завдання були виконані як у форматі ураження, так і безпеки кожного. У сучасному війську потрібно спиратися не на кількість, не на топорні накази та статутні рішення з минулого, а на якість, яка супроводжується гнучкістю прийняття рішень, рівною комунікацією та іншими речами.

- Зокрема креативністю, яка у наших військових на високому рівні.

- І креативністю. До речі, однією з анотацій статуту ЗСУ є саме відступ, де йдеться про те, що всі аспекти, які в ньому прописані, підлягають виконанню, але вони будуть більш якісними, якщо підходити до них з креативом та фантазією.

- Як би ти загалом описав свій військовий шлях за ці десять років?

- Для мене ці десять років промайнули досить швидко – від другого номера кулеметника до заступника командира одного з найбоєздатніших підрозділів нашої країни. На цьому шляху виникало багато проблем. Не говоритиму про ті, які у площині фізики – про великі навантаження, адже мотивація перекривала все. Однією з основних, яка супроводжувала мене та мій військовий колектив, і залишається досі, це невмотивованість деяких інших військовослужбовців. Якщо перекласти простою мовою – постійна боротьба із офіцерами старого зразка, які продовжують традиції радянської армії, опираючись на освіту, яку отримали ще до проголошення незалежності України. Не хотілося б витрачати дорогоцінну енергію на боротьбу із старою системою. Але це потрібно виключно для того, щоб розвивати наше військо, щоб воно було надпотужним.

- Є ще одна проблема, яка, зокрема, гальмує цей процес розвитку – мобілізація. Часто військові говорять про те, що вона є провальною, хоч вже вступив в силу новий закон. Яку картину ти тут бачиш?

- Мобілізація мала розпочатися на третій, максимум – на п’ятий місяць після початку повномасштабного вторгнення. Якщо сьогодні подивитися на кількість мобілізованих, можна сказати, що мобілізація, дійсно, провалена. Але це не означає, що непотрібно вирішувати ці питання та працювати над новими заходами, щоб покращувати нашу обороноздатність. Зараз я бачу дуже багато проблем. Якщо ми з тобою почнемо їх аналізувати, знадобиться додатковий час на ще одне інтерв’ю, щоб розібратися в цій темі. Зараз озвучу, як я до цього ставлюся. На десятий рік війни після дев’яти років служби до мене вперше прийшла повістка за адресою, де я проживаю. Я хочу, щоб ми подивилися на цю ситуацію з іншого ракурсу: врешті вона дійшла, тобто хоч якось віськкомати почали працювати. Сподіваюся, що військові та цивільні зрозуміють: мобілізація – не односторонній процес, коли представники ТЦК виловлюють людей на вулицях, намагаються проводити агітаційні заходи, щоб набрати людей у військо. Так не повинно бути. Цей імпульс має йти з обох боків. Люди теж повинні із розумінням ставитися до сьогоднішніх реалій, зокрема мобілізаційних процесів. Коли ці два напрямки йтимуть назустріч один одному, тоді ми матимемо кращий результат у мобілізації та взагалі на фронті. Сьогодні, на жаль, вони за допомогою російських пропаганди та ІПСО не рухаються таким чином. Навмисно розганяють відео про певні дії ТЦК та провокації цивільних. Ця історія роздувається задля дестабілізації ситуації, щоб зірвати мобілізаційні процеси.

- Але є й реальні ухилянти, які свідомо переховуються, тікають за кордон, навіть ризикуючи життям. Якби ти до них звертався, що б сказав? Чи є взагалі потреба вести з ними діалог?

- Коли не буде відповідальності за ті чи інші дії, завжди зростатиме певна небезпека. Якщо цю ситуацію накласти на ухилянтів, то коли це толеруватиметься, не каратиметься. Я вбачаю проблему в тому, як закривають очі на ту чи іншу пропаганду, розуміючи, від кого вона йде. Без певних покарань ухилянти будуть не просто підіймати голову, а не відчувати відповідальності за свої дії та слова.

Що б я сказав? Прості речі, які зараз ухилянти не зрозуміють. Але, можливо, це спонукає до роздумів тих, хто нас прочитає. Будь-якому ухилянту, незалежно від його віку, потрібно усвідомити: ми сьогодні у війні з російською федерацією, яка на нас напала у 2014 році, приховуючи свій прапор та прикриваючи свою мотивацію політичними лозунгами. Уже у 2022-му росіяни почали відверте широкомасштабне вторгнення і продовжують реалізовувати терористичні акти по всій країні – я маю на увазі обстріли цивільних об’єктів. Нам усім потрібно розуміти, що росія не зупиниться, поки не переломить український супротив. Росіяни усвідомлювали, що їх спіткають санкції, що їх ненавидітиме весь світ, але це не зупинило. Єдине, що може зупинити – це спротив усіх українців, які повинні зрозуміти, що наші свобода та незалежність можуть бути виключно через перемогу над росією.

- Третя штурмова давно проводить свій рекрутинг. Знаю, що до вас ідуть. Чим приваблюєте?

- Бо Третя штурмова бригада – це родина. Тут панує дисципліна, але є атмосфера бойового братерства. У нас дуже цінують ініціативність. Наші бійці за будь-якої нагоди постійно тренуюються, самовдосконалюються. Працюють із сучасним озброєнням, на здобуття якого витрачаємо чимало часу та ресурсів, адже деяке закуповуємо самостійно.

Крім того, у нас – бойові та досвідчені командири, які пройшли горнило війни з її початку. Вони розуміють, як потрібно застосовувати бійців, та бережуть їх. Цих людей не просто поставили на посади. Вони пройшли шлях від піхотинця до командира підрозділу, відчули на собі, що таке воювати в окопі, а не тільки розповідати про це. У нас детальне і якісне планування та відпрацювання бойових операцій. Ми ніколи не цураємося визнання своїх помилок, щоб все зробити наново. Тому, на мою думку, у нашому підрозділі найменший відсоток втрат. Це теж рахую досягненням. Плюс, робота рекрутингових центрів. Вони працюють вже в чотирьох містах: Києві, Львові, Дніпрі та Одесі. Туди можна прийти й отримати всю інформацію про службу в лавах підрозділу, про актуальні вакансії тощо. Також проводимо тестовий тиждень. Правда, він працює лише в Києві і відкривається в Дніпрі. Ми надаємо таку опцію, щоб майбутній військовослужбовець на собі відчув, що таке служба, побачив свої скіли та зрозумів, що наразі відбувається в армії.

- Зараз Третя штурмова також доєдналася до мобілізації ув’язнених. Знаю, що Сліп – командир вашого 2-го штурмового батальйону вже їздить на зустрічі з ними. Як іде процес?

- Ця провладна ініціатива направлена на те, щоб підвищити відсоток реалізації мобілізаційних заходів. На сьогодні ми тільки почали пробувати реалізовувати цей напрямок. Ти згадала Сліпа – Дмитра Кухарчука, який зараз безпосередньо займається цим питанням, їздить до колоній та намагається підібрати вмотивованих людей, які добровільно прийдуть у Третю штурмову. Цифри та результати цих заходів поки невідомі. Я не розраховую на те, що ми завдяки цьому покриємо усі мобілізаційні потреби. Але потрібно використовувати усі доступні напрямки, щоб розвивати ЗСУ, зокрема наш підрозділ.

- Щоб розвивати ЗСУ, потрібно й думати на перспективу. У цьому ракурсі згадаю твої слова про те, що кожен громадянин України, якому виповнилося 18 років, має пройти базову військову підготовку. Як спонукати молодь? Як це може "прорости" у перспективі?

- Краще, аніж сьогоднішні реалії, ніщо не спонукатиме. Уся свідома молодь розуміє: зараз потрібно знати, як мінімум, основні кроки по наданню першої медичної допомоги, що потрібно робити, коли почалася повітряна тривога та всі інші безпекові моменти, які стосуються нинішніх реалій життя. Для того, щоб молодь уважніше до цього ставилася, влада повинна провести відповідну роботу. Органи місцевого самоврядування мали б розгорнути комунальні програми, які б спеціалізувалися на довійськовій підготовці цивільних. Причому не лише молодого покоління. Це не потребує великих ресурсів. Зараз є чимало військовослужбовців, які списані через певні проблеми зі здоров’ям. Вони можуть надати допомогу й стати менеджерами, які б ділилися своїм досвідом із цивільними.

- До речі, про допомогу. Останнім часом звучать розмови про те, що рівень підтримки цивільними військових знизився. Ти це відчуваєш?

- Мені важко це відчувати, тому що я дуже рідко з’являюсь в тилових містах. Я як заступник командира весь час проводжу на лінії бойового зіткнення. Але представники дружніх благодійних фондів розповідають, що, дійсно, вмотивованість та підтримка цивільних падає. Не знаю, чому. Чи через виснаженість, чи демотивацію… Але на сьогодні одним із основних напрямків підтримки цивільного населення є навіть не донати чи волонтерська діяльність, а безпосередня підтримка ЗСУ. Тут я не бачу погіршення. Дуже приємно бачити малюнки від дітей та повідомлення, які нам надсилають. Я відчуваю: ми не даремно усе робимо. Користуючись нагодою, хочу подякувати всім, хто підтримує Збройні Сили, зокрема нашу Третю штурмову бригаду. Це надважливий стимул для нас.

- А можна якось заохочувати людей? Зокрема стимулювати бізнес. Очевидно, що на початку повномасштабної війни підтримка тут була значно потужнішою, аніж зараз...

- Звісно, можна. Але це вже питання до влади, які не стосуються війська. Для деяких підприємств потрібні певні поступки, як у мобілізаційному напрямку, так і у податковому законодавстві. Держава має відзначати ті компанії, які допомагають. Я такого мало бачив. Військові дякують, а влада якось закриває очі та не реалізує свій обов’язок віддавати належне бізнесу, який включається у допомогу ЗСУ.

- Знаю, що ти проводиш дослідницьку роботу в рамках аспірантури. Розкажи детальніше, про що саме там ідеться?

- Я почав цю роботу ще до широкомасштабного вторгнення, вступивши до Митної академії Дніпропетровської області. Ідея, яку я пропоную, була сформована протягом усієї моєї громадської діяльності. Назва моєї дисертації: "Значимість внеску неформальних громадських субкультурних організацій у обороноздатність нашої країни". Цією роботою я б хотів розказати про свій шлях, про те, як структурні заходи прямо корегуються зі створенням "чорних чоловічків", "Азову", Третьої окремої штурмової бригади та інших підрозділів, що до війни не мали жодного відношення до армії та силових відомств, а сьогодні стали потужним фундаментом обороноздатності країни.

- Можна сказати, що це такий посібник для тих, хто ще не пішов воювати, але планує?

- А також для влади, яка раніше не підтримувала такі молоді громадські субкультурні об’єднання. Це така "дорожня карта", яка пояснює: що буде, якщо влада не надаватиме підтримку організаціям, які працюють виключно на користь нашої держави.

- Так спитаю: на якому рівні зараз військова культура в Україні?

- Дивлячись, із чим порівнювати. Якщо з 2010 роком, то у 2014-му були зроблені великі кроки. Сьогодні військова культура розвивається, еліта стає потужнішою. Бачу дуже багато офіцерів, які ще нещодавно були лейтенантами, а зараз вже отримали звання майорів та капітанів, призначені на керівні посади і рухають військо вперед. Крім того, чимало бізнесів перепрофільовуються та розгортаються на мілітарі-тематиці, тим самим покращуючи військово-промисловий комплекс.

- Як нам її підвищувати?

- Одним із основних аспектів тут є гнучкість владної системи. Нам потрібні швидкі та дієві рішення. На кшталт створення Сил безпілотних систем ЗСУ. Молодих і вмотивованих людей треба ставити на відповідальні посади та комбінувати старий досвід із молодою ініціативою. Сьогодні, на відміну від 2014 року, ця історія стала більш значимою – тобто молодь почали рухати у комбінації з досвідченими офіцерами. Маємо швидше розвиватися у сьогоднішніх реаліях. А вони такі, що технічні революції відбуваються на полі бою – тобто зі зміною засобів ураження, починаючи від артилерійських, стрілкових, закінчуючи сучасними безпілотниками. Постійно іде еволюція. Від цього змінюється і кон’юнктура. Тож нам потрібні вмотивовані люди, які готові до змін та нових рішень. Я взагалі вважаю, що цю війну виграють не генерали, а наші солдати, сержанти, лейтенанти, майори та капітани.

Ольга Москалюк, Цензор. НЕТ